Не кожному авторському фільму доводиться роками чекати, доки його помітять. Ми вже писали про стрічки, які могли провалитися в прокаті, але згодом знайшли свою аудиторію та стали культовими. Тепер про інший шлях: кіно, яке одразу оцінили критики, фестивальні журі, а з часом і глядачі.

“Великою трійкою” кінофестивалів зазвичай називають Канни, Венецію та Берлін. Канни асоціюються з гучними авторськими прем’єрами, Венеція – з візуально виразним та амбітним кіно, Берлін – із соціальними, політичними й експериментальними роботами. Звісно, цей поділ умовний: хороше кіно взагалі не надто любить акуратні шухлядки.

Це не спроба вмістити все найкраще авторське кіно в одну статтю. Просто фільми, про які хочеться поговорити. А між ними поступово склалася спільна розмова – про свободу. Вона починається з красивого жесту непокори, проходить через бажання, пам’ять, образи та механізми влади й приводить до складнішого питання: чи можемо ми розгледіти сценарій, написаний для нас іншими, і спробувати змінити його власною рукою?

Це лише один із можливих маршрутів. Свої пропонуйте у коментарях.

“Кримінальне чтиво” / Pulp Fiction

Дата виходу: 1994

Нагороди: Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю, 1994; “Оскар” за найкращий оригінальний сценарій, 1995

Є чудова репліка, яку приписують Квентіну Тарантіно. Коли його нібито запитали, чому після “Кримінального чтива” він більше не зняв нічого такого ж рівня, режисер відповів: “А хто зняв?”. Першоджерела цієї цитати я не знайшла, але навіть як апокриф вона працює прекрасно.

“Кримінальне чтиво” давно розтягнули на цитати, а Мія Воллес із чорним каре та Вінсент Вега у класичному костюмі стали своєрідними Елвісами від кіно: достатньо силуету, зачіски чи правильної пози, щоб одразу зрозуміти, кого зображують.

Тарантіно взяв майже затерті кримінальні сюжети: гангстер має розважити дружину боса, боксер домовляється програти бій, двоє найманих убивць їдуть виконувати чергове замовлення. А потім розрізав їх на новели, перемішав хронологію і змусив персонажів переходити з однієї історії в іншу. Випадковий перехожий раптом стає головним героєм, а смерть не означає, що ми з ним попрощалися. За пів години він цілком може знову сидіти в машині, сперечатися про масаж ніг і ще не підозрювати про власне майбутнє.

Серед усіх цих героїв найдивніше змінюється Джулс Віннфілд. Переживши майже містичний порятунок, він вирішує більше не бути найманим убивцею, а просто “ходити землею”. У світі, де всі щось вимагають, продають, зраджують або стріляють, це виглядає дещо наївно. Але саме тут свобода вперше постає як простий і красивий жест: вийти зі своєї ролі.

Журі віддало фільмові Золоту пальмову гілку. Це той рідкісний випадок, коли фестивальне журі, критики та майбутня масова аудиторія опинилися на одному боці історії. “Кримінальне чтиво” стало одним із тих фільмів, після яких інші починають знімати трохи інакше.

“Олдбой” / Oldboy

Дата виходу: 2003

Нагороди: Гран-прі Каннського кінофестивалю, 2004

Кіно давно довело, що комікс як першоджерело не обов’язково означає щось попсове на виході. Пак Чхан Ук взяв манґу Гарона Цутії та Нобуакі Мінегісі і зняв “Олдбоя”, фільм, який полюбили і глядачі, і критики. Останні віддали йому Гран-прі на Каннському кінофестивалі у 2004 році.

Журі тоді очолював Квентін Тарантіно, і “Олдбоя” часто порівнюють з його власним доробком. Це, зважаючи на кількість і якість насильства на квадратний метр – не дивно. Проте кіномова й висновки тут все ж інші. Там, де Тарантіно може перетворити жорстокість на кривавий атракціон, Пак Чхан Ук натуралістично показує її брудну, виснажливу і зовсім не героїчну сутність.

Головний герой О Де Су зненацька опиняється у п’ятнадцятирічному ув’язненні, а потім так само зненацька виходить з нього – прямо на дорогу помсти. Спочатку і він, і глядач відчувають її солодкий смак. Особливо під час знаменитої коридорної бійки, знятої одним довгим кадром без монтажних склейок.

Але крок за кроком режисер дає зрозуміти, що мисливець виявляється дичиною, а його перемоги – не свободою, а новою кліткою, тільки більш ошатною та безвихідною.

“Казки туманного місяця під дощем” / Ugetsu

Рік: 1953

Нагороди: Срібний лев Венеційського кінофестивалю, 1953

Не завжди, як у “Олдбої” пастку створює ворог. Іноді пасткою стає власне бажання. “Казки туманного місяця під дощем” – найстарший фільм у нашій підбірці: 1953 рік. Японія щойно пережила війну, поразку, окупацію, Хіросіму та Нагасакі; суверенітет їй повернули лише роком раніше. Шукати в “Уґецу” пряме висловлювання про атомні бомби, звісно, не варто. Але війна тут присутня, тільки не сучасна, а XVI століття: солдати грабують села, люди тікають, зароблене в одну мить стає здобиччю сильнішого.

Режисер Кендзі Мідзогуті взяв за основу дві новели зі збірки Акінарі Уеди “Казки місячного сяйва під дощем”, виданої 1776 року в традиції кайдану, японської страшної оповіді. Сценаристи також додали мотив із Мопассана, і вийшла дуже земна притча про гроші, марнославство і людей, яким завжди мало.

У центрі сюжету дві селянські родини. Гендюрō мріє розбагатіти на своїх глечиках, Тобей хоче стати самураєм. Обидва женуться за успіхом, а платять за це їхні дружини. Це одна з головних тем Мідзогуті: чоловіки в його кіно часто мають амбіції, ідеї та великі плани, а жінки першими відчувають справжню ціну за це.

Найвідоміша сцена “Уґецу” – човен, що майже губиться в тумані на озері. Оператор Кадзуо Міяґава не відокремлює реальність від потойбічного світу якимись хитрими ефектами: привиди просто входять у кадр так, наче завжди там були. У Мідзогуті взагалі майже немає різкого монтажного “ось тут ми в реальності, а тут уже сон”. Світ не ламається навпіл. Він просто поступово химернішає.

Цей фільм повний привидів, але найнебезпечніших примар людина нерідко вирощує сама, без потойбічного: багатство, слава, красива мрія про інше життя – дуже ніжно вони кличуть з туману. А потім виявляється, що додому повертатися вже нікуди.

“Малголланд Драйв” / Mulholland Drive

Дата виходу: 2001

Нагороди: Приз за найкращу режисуру Каннського кінофестивалю, 2001

У Мідзогуті ілюзія ще приходить до людини ззовні, а у Девіда Лінча сама психіка починає будувати альтернативну реальність.

Він належить до тих режисерів, які все життя ніби знімають один і той самий фільм. Точніше – будують власний кінопростір, де змінюються герої, міста й обставини, але закони реальності залишаються приблизно тими самими.

“Малголланд Драйв” наповнений типово лінчевськими прийомами. Відчуття, ніби ти заснув, але ще не зрозумів цього. Багатовимірність. Неоднозначність, над трактуваннями якої можна сперечатися хоч до кінця сторіччя. Гарні жінки. Загадкові людиноподібні істоти, які наче прийшли з іншого світу… а може, нікуди й не приходили. І дуже гірка правда про те, що за мрією часто стоїть зовсім не те життя, яке ми собі вигадали.

За відчуттям це той самий всесвіт, що й “Синій оксамит” або “Твін Пікс”: красивий фасад, за яким щось давно пішло не так. Але якщо в “Твін Піксі” Лінч напрочуд майстерно грає на контрасті теплого й моторошного – кава, пиріг, затишна кімната, а за дверима уже чекає темрява, – то “Малголланд Драйв” майже не дає такого перепочинку. Це дуже крутий, але вкрай холодний фільм.

Якось один мій домашній перегляд “Малголланд Драйв” перетворився на подвійний: треба було перевірити одну теорію про рух історії. І це, мабуть, хороший спосіб описати картину Лінча: після фіналу можна шукати знову і знову, де саме ти звернув не туди. А може й не звернув.

А з іншого перегляду, в одному з київських кінотеатрів, назавжди запам’яталася репліка із залу: “– Свєта! Чи це я дурна, чи то вже інша людина? – Та тихо ти!”. Думаю, Лінчу сподобалося б. Silencio.

“Сунична галявина” / Smultronstället

Дата виходу: 1957

Нагороди: Золотий ведмідь Берлінського кінофестивалю, 1958

У Лінча сон стає схованкою від правди. У Бергмана – дорогою назад до неї.

Професору Ісаку Боргу 78 років. Він заслужений лікар, науковець і людина з бездоганною репутацією. Борг їде зі Стокгольма до Лунда, де має отримати почесний докторський ступінь. Дорогою випадкові зустрічі перемішуються зі снами та спогадами, а звичайна автомобільна подорож поступово перетворюється на мандрівку крізь власне життя.

Перший сон Борга подарував кінематографу одну з найвідоміших, уже практично канонічних сцен: порожнє місто, годинник без стрілок, людина без обличчя і катафалк. Це експресіоністичний кошмар із різким світлом, неприродною тишею і світом, з якого наче прибрали сам час. Натомість спогади про літній будинок і суничну галявину наповнені людьми, голосами й сонцем.

Бергман не проводить чіткої межі між спогадами та реальністю. Борг просто входить у минуле, ходить серед людей своєї юності й дивиться на події зсередини. Час перестає бути прямою лінією: один день уміщує дитинство, старість, тривогу перед майбутнім і все, чого герой роками намагався не помічати.

І не те, що б Борг чудовисько. Він просто залишався настільки правильним, стриманим і холодним, що поруч із ним майже неможливо було зігрітися. Біографія професора виглядає бездоганно. Пам’ять ставить їй кілька незручних запитань.

“Фотозбільшення” / Blow-Up

Рік: 1966

Нагороди: Гран-прі Каннського кінофестивалю, 1967

А що, як замість ненадійної пам’яті взяти нібито об’єктивний інструмент – камеру?

Для нас це питання навіть актуальніше, ніж для глядача 1966 року. Ми живемо в епоху гаджетів: камера постійно лежить у кишені, а будь-яку подію можуть знімати десятки людей. Здавалося б, реальності тепер нікуди сховатися… хоча чому це? ШІ до наших послуг. Тож кількість записів не зробила суперечки про те, “що насправді сталося”, ані коротшими, ані спокійнішими.

Зав’язку Антоніоні взяв з оповідання Хуліо Кортасара “Слина диявола”. Успішний лондонський фотограф Томас знімає в парку чоловіка і жінку, а згодом помічає на світлинах ознаки можливого злочину. Проте що сильніше він збільшує кадр, то менше в ньому певності: обличчя, тіні й кущі розпадаються на зерно, а доказ починає нагадувати абстрактну картину. Камера щось зафіксувала. Залишилося зрозуміти що.

Виходить парадокс: один із найвідоміших портретів свінгуючого Лондона зняв режисер, якого ця велика вечірка начебто зовсім не веселила. Мода, наркотики, фотосесія з Верушкою, музика Гербі Хенкока, виступ The Yardbirds – життя б’є через край. Але Антоніоні бачить за цією свободою нудьгу й відчуження. Його Лондон яскравий, модний і майже порожній, а шелест листя в парку тривожить сильніше за рок-концерт.

“Кагемуся: Тінь воїна” / Kagemusha

Рік: 1980

Нагороди: Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю, 1980

Спочатку образ підміняє реальність. Далі сама людина стає образом. У “Кагемусі” є майже все, за що люблять Куросаву: величезні армії, геометрично вибудувані кадри, вітер у прапорах, червоні заходи сонця і війна, яка спочатку здається прекрасним ритуалом, а потім перестає прикидатися.

Дія відбувається в Японії XVI століття. Могутній даймьо Такеда Шінґен помирає, але його клан має приховувати смерть правителя, щоб не показати слабкість ворогам. На щастя, знаходиться дрібний злодій, напрочуд схожий на Шінґена. Його рятують від страти й доручають складніше завдання: стати тінню воїна та переконати родину, васалів і супротивників, що володар досі живий.

Куросава разом із Масато Іде написав оригінальний сценарій навколо справжньої історичної постаті та переказів про приховування її смерті. Сам двійник – художній вимисел, зате питання цілком серйозне: що саме робить людину правителем? Якщо всі вклоняються тіні, вона на якийсь час справді отримує владу.

Куросава роками малював для майбутнього фільму докладні кольорові розкадрування, і це відчувається: деякі сцени виглядають як ожилі полотна. Особливо сон головного героя, де звичний історичний епос раптом вибухає майже сюрреалістичними кольорами. А Тацуя Накадай грає володаря і його двійника так, що поступово важливішою стає не зовнішня схожість, а те, як роль починає змінювати саму людину.

“Небо над Берліном” / Der Himmel über Berlin

Дата виходу: 1987

Нагороди: Приз за найкращу режисуру Каннського кінофестивалю, 1987

Ми звикли до нав’язаних ролей, навіть коли вперто не помічаємо цього. А от в “Небі над Берліном” нове життя обирають свідомо.

Це кіно, яке легко назвати поетичним, але тут це не черговий красивий епітет. Воно справді побудоване як поезія: з внутрішніх монологів, уривків думок, випадкових людських голосів, довгих поглядів і відчуття, що місто саме щось тихо промовляє до тебе.

Над Берліном живуть ангели. Вони ходять серед людей, чують їхні думки, бачать самотність, страх, маленькі радощі й великі трагедії. Але майже ніколи не можуть втрутитися. Один із них, Даміель, поступово втомлюється від цієї безтілесної вічності й закохується в циркову акробатку Маріон. Йому хочеться не просто знати, що таке життя, а відчути його буквально: холод, смак кави, кров, вагу власного тіла, любов.

З’являється Пітер Фальк – у ролі самого себе, актора, який приїхав до Берліна зніматися у фільмі й у вільний час малює людей у блокноті. Це одна з дуже теплих деталей картини. Посеред метафізики, ангелів і розмов про вічність сидить “лейтенант Коломбо”, робить чудові замальовки й поводиться так, ніби все це абсолютно нормально. А потім виявляється, що він розуміє про Даміеля трохи більше, ніж мав би.

Чорно-білий світ ангелів здається стерильним, безпечним. А от люди – страждають, старіють, помиляються, мерзнуть, закохуються – живуть в кольорі. Свобода не обов’язково означає отримати більше сили. Іноді вона означає добровільно стати вразливим.

“Жертвоприношення” / The Sacrifice

Рік: 1986

Нагороди: Спеціальний Гран-прі журі Каннського кінофестивалю, 1986

Даміель готовий відмовитися від вічного споглядання заради недосконалого людського життя. У Тарковського саме існування світу опиняється під загрозою. І питання вже не в тому, чи варто обирати земне життя, а в тому, що людина готова віддати, аби воно взагалі продовжилося.

“Споконвіку було Слово. Але чому, тату?” Цим питанням закінчується “Жертвоприношення”, але навряд це можна вважати спойлером. У фільмі взагалі багато говорять: про Бога, цивілізацію, страх, духовну порожнечу. Та коли світ опиняється на межі загибелі, слова доводиться перевіряти вчинками.

Александер, колишній актор, журналіст та інтелектуал, святкує день народження в будинку на шведському острові. Посеред цілком мирної сімейної метушні надходить звістка про початок ядерної війни. Александер звертається до Бога й обіцяє віддати все, що любить, якщо світ повернеться до нормального стану. Чи почув його хтось і чи можна взагалі виконати таку обіцянку – інше питання.

Для нас, тих, хто живе у світі, який справді можуть знищити чийсь чужий наказ, це вже не абстрактна притча часів холодної війни. Фільм вийшов 1986 року, коли сталася Чорнобильська катастрофа, а сьогодні його страх знову здається майже побутовим. Кінець світу починається не з видовищного вибуху, а з новин, тиші та людей, які не знають, що тепер робити.

“Короткий фільм про вбивство” / Krótki film o zabijaniu

Дата виходу: 1988

Нагороди: Приз журі Каннського кінофестивалю, 1988

Найрадикальніший прояв свободи волі – добровільно відмовитися від найдорожчого. Саме це робить герой “Жертвопринесення”. А що, як використати власну волю, щоб забрати найдорожче в іншого?

У “Короткому фільмі про вбивство” одна людина позбавляє життя іншу, потім держава робить те саме з убивцею. І перше ми називаємо злочином, а друге – правосуддям.

“Короткий фільм про вбивство” виріс із п’ятої частини “Декалогу” Кшиштофа Кесьльовського – серіалу, який варто подивитися навіть тим, хто дуже далекий від релігії. Десять заповідей там радше відправна точка для розмови про людину, вибір і відповідальність.

“Не вбий” – одна з найкрасивіших і водночас найстрашніших частин циклу. Молодий Яцек без особливо зрозумілої причини вбиває таксиста. Паралельно адвокат-початківець Пйотр складає професійний іспит, а згодом отримує першу серйозну справу – захист Яцека, якому загрожує смертна кара.

Вбивство Кесьльовський показує довго, незручно, фізично важко. Тут немає красивої кінематографічної смерті: людина не хоче помирати, тіло чинить опір, а вбивця не дуже вправний. Згодом держава зробить те саме, тільки чистіше, організованіше і відповідно до інструкції.

Але… Текст заповіді звучить знущально просто: не вбий. Без дрібного шрифту про те, кому саме це дозволено.

“Паразити” / Gisaengchung

Дата виходу: 2019

Нагороди: Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю, 2019; “Оскар” за найкращий фільм, найкращу режисуру, найкращий оригінальний сценарій та найкращий міжнародний повнометражний фільм, 2020

У Кесьльовського система має суддю, вирок і ката. У Пон Джун Хо вона вже не носить мантії та взагалі вдає, що не має до нас жодного стосунку. Просто одні люди живуть у будинку на пагорбі, а інші – у напівпідвалі, звідки видно ноги перехожих. Системне насильство може чудово обходитися без офіційного вироку.

Родина Кімів живе у тісній квартирі, ловить чужий Wi-Fi й перебивається випадковими заробітками. Родина Паків мешкає у просторому дизайнерському будинку. Одного дня син Кімів влаштовується до Паків репетитором, а незабаром знаходить роботу і для сестри, батька та матері. Треба лише вигадати переконливі біографії і приховати їхнє родство.

Спочатку може здатися, що “Паразити” – комедія про шахраїв. Кіми розумні, винахідливі, працюють злагоджено – за їхнім планом приємно стежити. Але режисер поступово змінює правила: комедія стає соціальною сатирою, потім трилером, а зрештою – трагедією. Простого поділу на хороших бідних і поганих багатих тут немає. Паки не знущаються з Кімів, а Кіми легко усувають інших людей, яким ця робота потрібна не менше. Система взагалі полюбляє змушувати тих, хто опинився внизу, битися не з нею, а між собою.

“Бідолашні створіння” / Poor Things

Дата виходу: 2023

Нагороди: Золотий лев Венеційського кінофестивалю, 2023; чотири премії “Оскар” – найкраща жіноча роль, художня постановка, дизайн костюмів, грим та зачіски, 2024

У “Паразитах” система розподіляє між людьми готові місця. Белла з “Бідолашних створінь” входить у світ, ще не знаючи, що ці місця існують, а встановлені кимось правила заведено вважати природними.

Белла – результат химерного експерименту доктора Ґодвіна Бакстера: тіло дорослої жінки зі свідомістю немовляти, яка стрімко розвивається. Незабаром їй стає тісно в безпечному будинку творця, і вона вирушає пізнавати світ. Її незалежність подобається чоловікам лише доти, доки вони сподіваються нею керувати. А Белла вперто не розуміє, чому повинна підкорятися правилам лише тому, що всі до них звикли.

Та “Бідолашні створіння” – не казка про сексуальне звільнення. Белла відкриває бідність, гроші, працю й освіту. До фіналу героїня не звільняється від усіх правил – така свобода навряд чи можлива. Вона вчиться їх бачити й вирішувати, які приймати самій.

Джулс у “Кримінальному чтиві” просто вирішив вийти зі своєї ролі. Белла спершу навіть не знає, що ролі вже розписані, а потім вчиться їх розпізнавати. Між ними – герої, які приймали за свободу помсту, мрію, образ, чужу роль чи місце на верхньому поверсі. І щоразу, коли здається, що хтось нарешті вирвався назовні, камера трохи від’їжджає й показує ще одну стіну.